Райнер Марія Рільке був не лише плодовитим поетом, ще продуктивнішим він виявляв себе в епістолярному жанрі. У нього бували періоди в житті, коли він лише листувався з численними адресатами. Це майже перетворилося на окрему роботу. Але найцікавішим для читання є листування з матір'ю.

"Мій любий, любий друже, куди Ви зникли? У світло чи у темряву?" - питає Сідоні Н­а­дерні фон Борутін у травні 1926 року в листі до Райнера Марії Рільке. Поет присутності і сутності був також майстром зникати на деякий час із поля зору, чим викликав у багатьох адресатів своєї кореспонденції ще більшу цікавість. Мистецтво зникнення, занурення у себе, насолода перебування на самоті - такими були передумови, за дотримання яких Рільке міг писати. 

Мистецтвом письмово висловлювати свої думки Рільке володів віртуозно - і писав завжди каліграфічно. Писання листів вимагало від нього багато часу, а іноді на роки ставало заміною поетичної творчості - як-от у період з 1914-го до 1921-го. Старанність, якої він докладав до цього різновиду своєї діяльності, у німецькій літературі можна порівняти хіба з Томасом Манном. У цих листах можна було б відчитати повість із незліченною кількістю розділів. Показовим є те, що Рільке часто пише по-різному про одну і ту ж подію, звертаючись до різних людей. Так, ніби модифікує перспективу залежно від інтересів адресатів.

Фотографії Рільке

Ясна річ, писав він не лише до матері. Менше відомими, ніж інші, є листи до заможної поетеси Герти Кьоніґ, написані поміж 1914-м і 1921-м. Герта Кьоніґ улітку 1915-го на два місяці оселила Рільке у своєму мюнхенському помешканні і завдяки цьому збереглися найкращі світлини Рільке, вони були зроблені саме там.

У листопаді 1914-го за порадою Рільке Герта Кьоніґ купила картину Пікассо "Фокусник і натюрморт", яка надихнула Рільке на п'яту Дуїнську елегію. Показовим у листах цього періоду є бажання Рільке після багатьох років занять самою лише поезією здобути трохи конкретних знань: "Математика, астрономія, основи природничих наук". Але завершилося це все мистецькими зацікавленнями, Рільке захоплюється у цей період не лише картинами Пікассо, а й Шаґала, Пауля Клеє.

За кількома винятками, ці листи також підтверджують той факт, що Рільке намагався відсунути від себе подалі "війну за порогом", бо перспектива опинитися у війську на фронтах Першої світової лякала його. Але у його герметичний світ проникали таки елементи побутові і приземлені: "Будь ласка, подзвоніть мені (33313) і скажіть, у якого пекаря ви купуєте такий хороший хліб, справжній селянський. Бо наш хліб (ідеться про літо 1918-го) дуже поганий і квасний, я вже багато днів не можу його їсти без негативних наслідків".

Цензура листів матері

Листи Рільке видають і перевидають часто. І при цьому ще жодного разу не вдалося натрапити на якесь сенсаційно-скандальне відкриття, підглянути у замкову щілину за особистим життям. Але всі ці листи надзвичайно зворушливі.

Особливо листи до матері. Її відповіді, на жаль, не збереглися, але дещо з написаного нею можна зрозуміти з відповідей сина. Ці листи здебільшого розповідають про тілесне, побутове, приземлене. Наприклад, про "нескінченну радість" випробуваного восени 1900 року "самостійного господарювання", про яке інформується, що поет самостійно "готує собі кашу, яйця і овочі на газовій плиті" про труднощі з пересиланням спеціальної мазі для матері, бо в аптеках запровадили суворі обмеження щодо митних перевезень.

Але іноді син цензурує написане матір'ю. "Твої листи іноді дуже гарні, але і твої статті часто занадто схожі на листи! Ти ж колись писала "п'єси", тож займися цим знову". Він намагається підтримати письменницькі амбіції власної матері, що йому у випадку зібрання її афоризмів добре вдається. Він радить їй писати невеличкі любовні історії "прості і не намагайся бути занадто розумною". Він знається і на гонорарах: "Май на увазі, що за невеличкий текст, десь на дві шпальти, ілюстрований жіночий журнал платить 100 - 150 марок!"

У ранніх листах дуже часто описується атмосфера тих чи інших місць: "Берлін надзвичайно цікавий, - пише Рільке у жовтні 1897-го, - великий, живий і відкритий до світу в своїй архітектурі, але люди тут дріб'язкові, міщанські і неприємні". Наступного року опис природи стане літературним символом скорботи: "У нас гроза і град. Великі уламки льоду падають на свіжу труну Теодора Фонтане, якого сьогодні ховають. Він зробив нам усім подарунок своїм життям, а з його відходом усі ми осиротіли!"

З Парижа він рапортує 1 вересня 1902 року про соціальний та екологічний стан міста: "Приїхав шах і допомагає натовпові нероб декоративно збільшуватися. Дуже поширені під час цих прогулянок у хутрах поїздки на автомобілях (...) Де-не-де все ще збереглися, Богу дякувати, красиві екіпажі і карети. Бо коли всі вже почнуть їздити тільки на автомобілях, у містах стане нестерпно через страх, сморід і небезпеки".

Рисова каша на вечерю

Уже у двадцятитрирічному віці він підписується у листах до матері "твій старий Рене" і шкодує, що не може "власнорото передати поцілунок із глибини серця". До останку він залишиться для матері "старим Рене", тут нічого не змінить навіть емансипаторське самоперейменування на Райнера, на яке його намовила Лу Андреас Саломе. До цього пасує портрет матері Рільке, описаний Гертою Кьоніґ: "Майже зав­жди, коли вона розповідала про свого сина, то наводила як приклад його вислови і випадки, які трапилися з ним, коли йому було п'ять чи шість".

Софі (Фіа) Рільке була вимогливою до свого сина принаймні в одному: вона вимагала від нього регулярних листів незалежно від того, на якому етапі свого життя і творчості він перебував. Часто вона згущувала фарби. Постійно скаржилася на своє здоров'я, на темну Прагу і на обов'язок опікуватися власною старенькою матір'ю у ті періоди, коли вона бувала вдома. Бо Фіа Рільке не сиділа вдома, вона багато подорожувала. 

Іноді складалося враження, що мати і син змагаються, хто пересуватиметься інтенсивніше. Впадає у вічі те, що він уникає зустрічей із нею поміж пересуваннями з Італії до Іннсбрука і назад. Після 1911 року Рільке виїздить із батьківщини. Мати добре розуміла небажання сина заводити родину, адже вона сама не жила з чоловіком, а у певний момент не могла згадати навіть його рік народження. 

Фіа потребувала листів свого сина на доказ його любові і як еліксир, джерело енергії. Але і для того, щоб пересвідчуватися, що її очікування від "старого Рене" справдилися. Вона тішилася, коли він у 1913 році зізнався їй, що його улюбленою стравою на вечерю і досі є звична з дитинства рисова каша.

Рільке зовсім не приховує від матері свого критичного ставлення до цивілізаційного поступу. І пише їй: "Ми живемо у часи вандалів, банки зі своїми мільйонами пожирають все навколо, скоро вже не залишиться нічого, крім готелів і банків, ні, мені здається, час чинить неправильно, і ті, хто прийдуть після нас, шкодуватимуть про це, бо страждають всі - зникає взаємна повага, хороший смак і чисте сумління". Під час своєї подорожі Єгиптом Рільке пише до матері: "Відтоді, як англійці заволоділи краєм, вони тут немало нашкодили, понабудовували страшні фабрики, електростанції і дамби, може, для економічного розвитку це і непогано, але клімат зіпсували".

У своїх листах Рільке часто розмірковує на релігійні теми. І не лише тоді, коли намагається догодити екзальтованому католицизму матері. Постійно згадує свічки і вівтарі, церкви, у яких буває. І не лише у листах до матері. Ось, наприклад, із листа до Лу Андреас-Саломе з Рима, березень 1904. "Один-єдиний раз була у мене справжня Пасха. Це було тоді, тієї довгої незвичайної, особливої і бурхливої ночі, коли всюди товкся народ, а Іван Великий дзвонив, наздоганяючи мене в темряві, удар за ударом. Це була моя Пасха, і я думаю, мені вистачить її на все життя. Тієї московської ночі мені урочисто повідомили велику новину, яка проникла мені і в кров, і в серце. І тепер я знаю:

Христос воскрес!

Учора співали у соборі св. Петра під музику Палестрини. Але це - ніщо. Все розтікається у цій зверхньо-велетенській порожній будівлі, що нагадує порожню зсередини лялечку, з якої виповз гігантський метелик. Зате сьогодні я провів кілька годин у маленькій грецькій церкві; там був патріарх у святкових ризах, і через царські ворота іконостасу йому підносили довгою вервечкою його прикраси: велику корону, посох із золота, перламутру і слонової кістки, посудину з облатками і золоту чашу. Він брав усі ці речі і цілував старих, які їх подавали, - це були одні лиш старигані, довгобороді, у золотому одязі. Потім вони стояли у святилищі, довкола великого звичайного кам'яного столу, і довго читали вголос. А зовні, перед іконостасом, стояли праворуч і ліворуч, один навпроти одного, молоді іноки і перегукувалися у співі, піднявши голови і витягнувши шиї, ніби чорні птахи весняної ночі.

І тоді я сказав тобі, люба Лу: Христос воскрес!"

Одного разу, у 1925 році він навіть відновлює власним коштом розвалену дзвіницю, чим ощасливлює матір. Цікаво, чи його антисемітські висловлювання у листах теж були написані на догоду матері? Наприклад, таке, датоване серпнем 1899-го: "Марієнбад зараз має бути особливо переповнений євреями, але можливо, там можна ще знайти кілька некошерних лісових стежок, де ти зможеш заховатися з хорошою книжкою".

Ну, і, ясна річ, Різдво. Щороку рівно о вісімнадцятій Рільке подумки святкував разом із матір'ю, надсилаючи їй листа або телеграму. Він хотів бути хорошим сином, хоча і чесно зізнавався, що саме це йому зовсім не вдавалося, як і бути хорошим сім'янином. У його житті все підпорядковувалося творчості. І всі, хто його оточував, мали зважати на це - економка, баронеса і навіть мати Фіа. 

110 років тому, в 1900-му Рільке вдруге відвідав Україну, рік перед тим він приїздив уперше. Враження з цієї поїздки позначилися на циклі "Книга про чернече життя", збірці "Часослов", як також на книжці коротких розповідей "Про Господа Бога та інше" (1900) (передусім два оповідання з української тематики - "Як старий Ти­мофій умирав співаючи" та "Пісня про правду").

Ґюфінґен, Німеччина

Оригінал новини на сайті Львівська Пошта